Нова доба – нові підручники. Про потребу дискусії над підручниками з історії України Наталя Яковенко icon

Нова доба – нові підручники. Про потребу дискусії над підручниками з історії України Наталя Яковенко



НазваниеНова доба – нові підручники. Про потребу дискусії над підручниками з історії України Наталя Яковенко
Дата конвертации16.01.2013
Размер97.51 Kb.
ТипДокументы
скачать >>>

Нова доба – нові підручники.

Про потребу дискусії над підручниками з історії України

Наталя Яковенко,


Як відомо, колективне уявлення про спільне („наше”) минуле утверджується не внаслідок того, що пересічна людина досліджувала історію, а внаслідок того, що вона просто „знає” її, причому основи такого „знання” було закладено передусім у школі. Не зайве нагадати, що згадане колективне уявлення про минуле, або так звана „історична пам”ять” – це фундамент національної ідентичности. Адже дякуючи спільному образові минулого, більш-менш однаковому для мільйонів Я, ми ототожнюємо себе з перемогами й поразками попередніх поколінь, з нашими спільними героями, зі священними для нації місцями пам”яті, з досягненнями нашої культури і т.д.

Ситуація ускладнюється, коли в спільноті, що являє собою народ однієї країни, функціонує декілька різних за змістом канонів „історичної пам”яти”. Класичним прикладом такої ситуації, яка потенційно може поглибити конфлікт у суспільстві, служить, на жаль, сьогоднішня Україна. Більше того, різні інтерпретації історичного минулого тут нині виступають свого роду еквівалентом політичних настроїв. З одного боку, для багатьох українців, особливо на сході й півдні, залишається актуальною „історична пам”ять”, прищеплена радянською школою та пропагандою (тут опорними пунктами виступають акценти на російсько-українському – слов”янському й православному – братерстві, героїка Великої вітчизняної війни та міф соціального захисту людини в СРСР). З іншого боку, виразно окреслився канон нової – державницької – „історичної пам”яти”, пропагований через сьогоднішню офіційну історіографію. Згідно з ним, наприклад, Київська Русь тлумачиться як буцімто перша українська держава, а Козацький Гетьманат ХУІІ-ХУІІІ століть – як цілком незалежне політичне утворення. По суті, тут ідеться про свого роду ілюстрацію до політичного гасла про нібито одвічну мету українського народу – мету створення власної держави. Кон”юнктурні перегини в обгрунтуванні цієї ідеї очевидні, але загалом такого типу „історична пам”ять” доволі успішно прищеплюється, зокрема, в Центральній Україні, історично пов”язаній з Києвом та козаччиною. Врешті, побутує ще один різновид „історичної пам”яти” (переважно на заході України), який апелює передусім до націоналістичних вартостей та до героїки ОУН-УПА.

Таке, сказати б, „розтроєння” історичної свідомости можемо спостерігати у багатьох проявах:

  • у ставленні до шкільних підручників історії, які однією частиною населення ентузіастично приймаються, а другою заперечуються;

  • у номенклатурі пам”ятників (годі поглянути на старі й новоспоруджені пам”ятники в різних регіонах України);

  • у „війнах топонімів”, себто переназиванні вулиць та населених пунктів;

  • врешті, у відчутті хаосу, яке огортає вчителів при черговому коригуванні шкільних підручників (в одній із публікацій київської газети „День” за 2002 рік матеріал про таке корегування було дотепно названо: „Ми є країною з непередбачуваним минулим”).

Як виправити цю, вочевидь нездорову, ситуацію? Гадаю, тут нам варто звернутися до західного досвіду, де проблема переосмислення шкільної історії гостро постала після Другої світової війни, а завзяті підручникові дискусії точилися у США і Японії, Індії і Швейцарії, Німеччині й Мексиці і т.д. Ці дебати, які втягнули в себе найширшу публіку, призвели в підсумку до того, що історія перетворилася на дволикого Януса. Одним її обличчям стала дослідницька (скептична) наука, а другим – популярна та дидактична (шкільна) історія. Перша за означенням мусить усе піддавати критичному сумніву, тоді як призначення другої – передовсім виховне, а тому вона не може й повинна вдаватися в скепсис, уникаючи „простих правд”.

Наведу єдиний приклад шкільної міфологеми, яка вочевидь потребує сучасної корекції. Скільки років українській нації? Розпочати належить із питання, що таке нація та коли і як вона виникає? Згідно зі старим розумінням, сформульованим ще на зламі ХУІІІ-ХІХ ст., національна приналежність є вродженою, бо її обумовлює мова, релігія та етнічна культура людини. Натомість у другій половині ХХ століття на зміну етнічній концепції прийшов погляд на націю як на „уявлену спільноту”, членів котрої єднає не мова й кров, а усвідомлене почуття національної приналежности, причому часто-густо воно може не збігатися з етнічним походженням. На багатьох прикладах української історії ми знайдемо підтвердження тому, як ставали „українцями з власного вибору” росіяни Микола Костомаров і Дмитро Донцов, син угорського революціонера й польської шляхтянки Володимир Антонович, поляки Тадей Рильський і Вячеслав Липинський та ін. Погляд на новітню націю як „уявлену спільноту” є особливо актуальним для України, де в минулому не було власної держави, а спільна ідентичність українців почала формуватися лише в другій половині ХІХ „столітті націотворення”, і власне це дало змогу „склеїти разом” фрагменти національного простору – підавстрійську Галичину, підросійські Малоросію, Новоросію і Слобожанщину та ще донедавна річпосполитські Волинь і Поділля.

Коли згадані погляди новітньої науки прокладуть собі дорогу до шкільного підручника (чого поки що не зроблено), тоді ми зможемо говорити про деміфологізацію дотеперішніх уявлень про „вік” української нації. Впевнена, це анітрохи не зашкодить нашій національній гордости, навпаки – відкриє дорогу до „українськости” багатьом людям у сьогоднішній багатоетнічній Україні.

Такі самі приклади можна навести стосовно багатьох інших обігових сюжетів популярного канону української історії. Універсального рецепту на осучаснення національної „історичної пам”яти” немає. Існують, проте, певні взірці коригуваня історичних міфів із вимогами сьогоднішнього світу. Наприклад, європейський варіант такої корекції передбачає не наголошувати в шкільництві на героїко-войовничій („звитяжній”) історії, бо в Європейському Союзі таких „звитяжних історій” набереться чимало, а до чого призводять практичні спроби їх зіставлення – показали Перша й Друга світові війни. Відтак, пропонується розпочати перехід від „пам”яти війни” до так званої „пам”яті миру” – з акцентом на повсякденному житті й розмаїтті та взаємопереплетенні культур, на зіставленні різних точок зору на одну й ту саму подію, постать тощо.

Така модель популярної та шкільної історії виглядає, принаймні в теорії, привабливо. Але разом з тим, перед Україною нині стоять не зовсім ті самі завдання, що перед будівничими „Європейського дому”. Бо декларуючи своє прагнення „увійти до Європи”, ми хоч-не-хоч мусимо спершу зліпити докупи те, що хотіли би примістити на мапі європейського мультикультуралізму – свою українську ідентичність. Отже, наша популярна історія спершу мусить „домовитися” про більш-менш єдиний для всієї України образ національного минулого, що був би якоюсь продуманою мірою скоординований з уже наявним комплектом уявлень про минуле. Які конкретно вартості мала б утверджувати така історія – не беруся судити одноосібно: це справа публічної дискусії. Одне ясно: шкільна історія має абсолютно визначену кінцеву мету – виховати лояльного, патріотично настроєного громадянина. Але ясно й інше: виховні акценти шкільної історії – це не скам”янілі ідоли, що їх було надано раз і назавжди. Адже національна ідентичність, як і все на світі, мусить зазнавати уточнень залежно від потреб та вимог часу.

Які уточнення мені особисто здаються нагальними? Наведу всього три приклади, хоча їх можна привести набагато більше.

^ Приклад перший: ми звикли сприймати своє минуле передусім як трагічний випадок „поглинутого злим сусідом” народу. Насправді ж поглинання слабшого сильнішим було, як це не сумно, досить розповсюдженим явищем. Згадаймо, скільки народів поглинула Франція, перетворюючись на національну державу! Де нині Прованс, Нормандія, Бретань, Бургундія? Де польська Мазовія? Де Трансільванія? Отже, навпаки – український випадок знаменний тим, що не маючи держави ми зберегли себе як певну етнічну цілість, хоча й це не є річчю унікальною - адже так само „вижили” словаки, латиші, естонці, литовці, македонці, ба, навіть італійці. Перефокусування нашої ідентичности з мартирологічної на „оптимістичну” додало би нам національної гордости і, в підсумку, поваги світу.

^ Приклад другий: ми звично тлумачимо козацтво як унікальне явище. Поза сумнівом, козацька традиція стала поштовхом до формування модерної національної свідомости в ХІХ столітті. Але нині – вже ХХІ століття. І давно доведено, що козацтво не було виключно українським феноменом – адже козацькі громади існували не лише на Дніпрі, а й скрізь, де лиш виникала „нічийна смуга” між кочовим та осілим світом, - на Волзі, на Дону, на уральському Яїкові. Проте тільки наші козаки спромоглися створити власну державу – Гетьманат, і хоча цей експеримент не витримав перевірки часом, але він справді є унікальним явищем. Акцентуючи цей момент у шкільній історії, ми отримуємо суто своє, ніким не зайняте місце на мапі європейського минулого.

^ Останній приклад: Теперішній канон української „історичної пам”яти” будується, сказати б, як „пам”ять опору” – постійної боротьби героїв із загарбниками та кривдниками. Тому ми звично говоримо про визвольні змагання – будь то козацькі війни, мазепинський виступ чи новітні події – як про сукупний порив до волі, що йому опонували тільки зрадники й перекинчики. Але так насправді не було. У всякій спільноті зазвичай суміщаються різні типи лояльностей. За Хмельниччини поруч із адептами московської протекції жили люди протурецької орієнтації та люди, щиро віддані ідеї перетворення Речі Посполитої на федерацію „трьох народів”, де знайшла би своє місце й Україна-Русь. Паралельно зі змаганнями Мазепи функціонувала так звана малоросійська ідентичність, яка бачила добро для свого народу в злуці з Москвою. У радянську добу поруч із героями-дисидентами жили „тихі” опоненти режиму, а також лояльні до СРСР громадяни, які по-своєму теж любили Україну.

Адже всяке суспільство – це відкрита система, що реалізує себе не через один-єдиний шлях, а через цілу низку альтернативних поведінкових стратегій. Визнання цього очевидного факту підштовхує до визнання того, що українському минулому нарівно належать як безкомпромісні герої, так і їхні опоненти, бо вони теж керувалися гідними пошани спонуками. Можна закинути, що „негероїчна” історія нездатна захоплювати уяву, отже – корекція дидактичної історії „за європейським рецептом” – як багатовекторної - може зробити її нудною. Згодна, тому й говорю про це обережно – як про таке, що виглядає привабливим теоретично. Ми ще не пробували, тому не знаємо, що з цього вийде на практиці та в який спосіб можна зберегти емоційну лінію, а разом з тим зробити національну історію багатомірною.

Особисто мені здається, що багато чого можна розв’язати за допомогою простої правди. Наприклад, у моєму нарисі історії України є розділ під назвою Кошмари війни, де оповідається про сумно відомий епізод - різанину євреїв повстанцями упродовж липня 1648 року на території України. Популярні виклади української історії досі це делікатне питання не заторкували. Що ж до мене, то я спробувала описати цю трагедію, виходячи з того, що її винуватцями були не ми з вами, а українці середини ХУІІ століття, які керувалися цілком інакшими уявленнями про добро й зло, ніж ми, люди ХХ століття. Вони були жорстокими лицарями війни, а війна ХУІІ століття велася за своїми законами й правилами, і не нам їх коригувати. Оскільки через нарис пропагується певна популярна візія минулого, то згаданий сюжет можна вважати за спробу інтервенції дослідницької історії в масову „історичну пам”ять”. Мені здається, що в даному випадку це аж ніяк не шкодить героїзованому образові минулого, а разом з тим є „політично коректною” правдою, причому цілком прийнятною для потреб шкільної дидактики і з гуманно-виховних міркувань.

Повертаючись до трьох згаданих варіантів „історичної пам’яти”, котрі нині циркулюють в Україні і котрі я умовно визначаю як 1) „пам’ять” сходу й півдня, 2) „пам’ять” центральних регіонів і 3) „пам’ять” Галичини, мусимо визнати, що всі вони, попри різнобій, є живими й мінливими. Отже - з ними можна сперечатися, їх можна корегувати. Прагнення до уніфікованого канону „історичної пам”яті” завжди до певної міри утопічне, і досягнути цього важко кожній нації. Проте ідеал, бодай і недосяжний, має існувати, а якась критична більшість населення - визнавати себе причетною до спільного минулого.

Які опорні пункти мала би акцентувати така, по можливости уніфікована, „історична пам”ять”? На це питання я не можу відповісти, бо дискусії над ним ще навіть не розпочато. Гадаю, проте, що передусім належить обміркувати шляхи згладження тих регіональних протиріч, про які щойно згадувалося. Наголошую: мова йде не про повну деконструкцію локальних варіантів, а про згладження непримиренних протиріч між ними. На мою думку, цього можна досягнути за умови, якби вдалося регіональну „історичну пам’ять” частково модернізувати, а частково - залишити такою, як досі. Серед вартостей цієї другої, незмінної, частини я би відвела найпочесішне місце культивуванню локальної „історичної пам”яти”, бо локальна історія емоційно „оживлює” минуле. Натомість у частині, що безумовно підлягає переформулюванню, локальні варіанти мусять бути об”єднані спільним дахом - „історичною пам”яттю” українського народу як політичної одиниці, - народу, що став єдиним цілим не за аріїв, трипільців чи козаків, а в перипетіях бурхливого ХХ століття.

Це й може бути прикладом модернізації, яка би сприяла виробленню в сучасного українця – байдуже, східняка чи галичанина – спільного відчуття „нашої” історії, причому „актуалізованої” та „оживленої” на конкретному, емоційно досяжному рівні. Останнє належить до царини педагогіки, але „будівельний матеріал” для неї постачає дидактична історія. У цьому мені вбачається зв”язок між вченими й учителями: історик „пропонує”, а педагог впроваджує, бо на ньому лежить прямий обов”язок виховати громадянина-патріота. Але зміст „пропозиції історика” має бути погоджений у спільній дискусії між ним та вчителями – людьми, котрим доведеться цю „пропозицію” у спрощеному згустку прищеплювати майбутнім громадянам.


Отже, я закликаю ініціювати вже давно назріле публічне обговорення канону шкільної історії. На завершення ж хотіла би наголосити на загалом відомій речі: „історична пам”ять” нації – це категорія мінлива, відтак, кожна нова ситуація неминуче тягне за собою корекцію цієї-от „пам”яти”, а відповідно - й національної ідентичности її носіїв. Стосовно нашого випадку, то, за моїм глибоким переконанням, та „історична пам”ять”, яку нині пропагує школа, є анахронічною реплікою зразка ХІХ – початку ХХ ст., таким собі модифікованим варіантом Ілюстрованої історії України Грушевського. Але між нами та добрими устремліннями наших попередників пролягла прірва змін достеменно у всьому - у суспільстві, політиці, культурі, ментальности. Відтак, поміж викликами життя та шкільним підручником склався парадоксальний „розрив у часі”. Це потребує, гадаю, нагального втручання, бо школяр, якому школа прищепила продукт, розрахований на аудиторію початку ХХ ст., неминуче матиме проблеми, ідентифікуючи себе із сьогоднішньою Україною. Відтак, пора зважитися на радикальну модифікацію шкільної історії – модифікацію, яка перетворила б українську націю зі схоластичної абстракції на спільноту людей живих і конкретних.



Похожие:

Нова доба – нові підручники. Про потребу дискусії над підручниками з історії України Наталя Яковенко iconЗаявка на отримання часопису «Доба» Просимо Всеукраїнську асоціацію викладачів історії та суспільних дисциплін «Нова Доба»
Просимо Всеукраїнську асоціацію викладачів історії та суспільних дисциплін «Нова Доба» безкоштовно надіслати часопис з історичної...
Нова доба – нові підручники. Про потребу дискусії над підручниками з історії України Наталя Яковенко iconПрограма досліджень історії сучасної України ім. Петра Яцика Всеукраїнська асоціація викладачів історії та суспільних дисциплін «Нова Доба»
«Історичний досвід Центрально-Східної Європи у роки Другої світової війни: спільне і специфіка»
Нова доба – нові підручники. Про потребу дискусії над підручниками з історії України Наталя Яковенко iconВступ до дивізії «галичина» у пам’яті її колишніх вояків (на матеріалах усної історії)
Що цікаво, зазначені інформаційні приводи, що знайшли своє відображення у змі, мали місце тільки за останніх півроку, що вкотре відображає...
Нова доба – нові підручники. Про потребу дискусії над підручниками з історії України Наталя Яковенко iconПрес-конференція Покоління ровесників незалежної України: яке воно?”
Прес-конференцію проводять Фонд “Демократичні ініціативи” та Всеукраїнська Асоціація викладачів історії та суспільних дисциплін „Нова...
Нова доба – нові підручники. Про потребу дискусії над підручниками з історії України Наталя Яковенко iconРовесники незалежної України: думки, інтереси, громадянські позиції
Загальнонаціональне опитування школярів 11 класів було проведене Всеукраїнською асоціацією викладачів історії та суспільних наук...
Нова доба – нові підручники. Про потребу дискусії над підручниками з історії України Наталя Яковенко icon«Спільна історія. Діалог культур. Актуальні питання викладання історії та суспільствознавчих дисциплін у загальноосвітньому навчальному закладі» (6 грудня 2013. Київський будинок вчителя)
Учасники зможуть безкоштовно отримати літературу асоціації «Нова Доба» відповідно до поданого нижче списку
Нова доба – нові підручники. Про потребу дискусії над підручниками з історії України Наталя Яковенко iconРеферату : Ленінська доба історії преси Розділ : Журналістика Ленінська доба історії преси Досвід партійно-радянської преси України величезне історичне полотно, на якому, незалежно
Досвід партійно-радянської преси України величезне історичне полотно, на якому, незалежно від точки зору спостерігача, знайшлося...
Нова доба – нові підручники. Про потребу дискусії над підручниками з історії України Наталя Яковенко iconПро перерозподіл навчальної літератури із бібліотечних фондів
У ході інвентаризації при визначенні рівня забезпеченості навчально-виховного процесу 2013/2014 навчального року підручниками виявлено...
Нова доба – нові підручники. Про потребу дискусії над підручниками з історії України Наталя Яковенко iconМороз Наталя Костянтинівна, заступник директора по роботі з дітьми Березнегуватської цбс дитяча бібліотека сьогодні : нові можливості, нова якість обслуговування
Березнегуватська районна дитяча бібліотека заснована в 1950 році. В 1959 році для неї було побудовано приміщення, в якому вона знаходиться...
Нова доба – нові підручники. Про потребу дискусії над підручниками з історії України Наталя Яковенко iconПрограма екуменічних наук
України та світу до дослідження і дискусії над питанням примирення та єдності Церков
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©gua.convdocs.org 2000-2015
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы

Разработка сайта — Веб студия Адаманов