Хлівнюк олександр Віталійович удк 908 (477. 75): 502. 8 „1887–1941” icon

Хлівнюк олександр Віталійович удк 908 (477. 75): 502. 8 „1887–1941”



НазваниеХлівнюк олександр Віталійович удк 908 (477. 75): 502. 8 „1887–1941”
страница1/2
Дата конвертации13.11.2012
Размер416.6 Kb.
ТипАвтореферат
скачать >>>
  1   2


НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКЕ ТОВАРИСТВО ОХОРОНИ ПАМ’ЯТОК ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ

ЦЕНТР ПАМ’ЯТКОЗНАВСТВА


ХЛІВНЮК Олександр Віталійович


УДК 908 (477.75):502.8 „1887–1941”


ОХОРОНА КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ В КРИМУ

(1887–1941 рр.)


26. 00. 05 – музеєзнавство. Пам’яткознавство


Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук


Київ – 2009

Дисертацією є рукопис.


Робота виконана на кафедрі історії України та допоміжних історичних дисциплін Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського, Міністерство освіти і науки України.


Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Непомнящий Андрій Анатолійович,

Таврійський національний університет

імені В. І. Вернадського,

професор кафедри історії України

та допоміжних історичних дисциплін

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Горбик В’ячеслав Олександрович,

Інститут історії України НАН України,

керівник Центру «Зводу пам’яток історії

і культури України»

кандидат історичних наук, доцент

Титова Олена Миколаївна,

Центр пам’яткознавства НАН України

і Українського товариства охорони

пам’яток історії та культури,

директор


Захист відбудеться 4 червня 2009 р. о 13-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.252.01 у Центрі пам’яткознавства НАН України і УТОПІК (адреса: 01015, м. Київ, вул. І. Мазепи, 21, корп. 19).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Центру пам’яткознавства НАН України і УТОПІК (адреса: 01015, м. Київ, вул. І. Мазепи, 21, корп. 19).


Автореферат розіслано «29» квітня 2009 р.


Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат технічних наук В. О. Константинов


^ ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Невід’ємною складовою процесу формування національної свідомості й духовності суспільства є пам’яткоохоронна діяльність. Предмети матеріальної й духовної культури минулого є складовими соціокультурного простору, які виховують і єднають покоління, забезпечують наступність і спадковість розвитку нації, сприяють згуртуванню українського суспільства навколо спільних ідеалів і цінностей. Одним із найбільш актуальних завдань сьогодення залишається турбота про охорону й адекватне використання пам’яток історії та культури. Від їх збереження залежить повнота й об’єктивність висвітлення історичного минулого. Ставлення до пам’яток – показник цивілізованості суспільства, розуміння глибинних тенденцій у розвитку культури.

Вагоме місце у розв’язанні завдань сучасної пам’яткознавчої роботи належить узагальненню досвіду вивчення та збереження культурної спадщини в минулому. Крим є своєрідним «музеєм просто неба», де зосереджені численні пам’ятки різних народів, культур і цивілізацій. Така особливість кримської історико-культурної спадщини завжди обумовлювала необхідність чуйного реагування на проблему збереження цих мовчазних «свідків минулого», здійснення істотних заходів щодо їх вивчення й охорони державними установами, громадськими організаціями, а також окремими аматорами незалежно від того, якою була політична ситуація на півострові.

Формуванню в Криму системи охорони пам’яток сприяли наукові товариства ще за дорадянських часів – Таврійська вчена архівна комісія (з 1887 р.) та Кримське товариство дослідників і любителів природи (з 1910 р.). Вони зробили свій внесок у справу формування системи музеїв; збирання, вивчення та популяризації пам’яток; розв’язання проблем фінансування наукових досліджень і охорони пам’яток на місцевому та державному рівні. Будучи осередками збереження й вивчення пам’яток історії та культури, кримські музеї стали організаторами пам’яткоохоронної роботи, основними напрямами якої були: збирання старожитностей, проведення археологічних досліджень, систематизація пам’яток, здійснення реставраційних робіт, боротьба з грабіжницьким скарбошуканням, популяризація пам’яток тощо. Вагомий внесок у розвиток кримського пам’яткознавства зробили Керченський і Феодосійський музеї старожитностей, які стали провідними центрами з охорони й вивчення пам’яток історії та культури. У процесі діяльності церковних організацій (і окремих служителів культу) була накопичена цінна з наукової точки зору інформація про різноманітні кримські пам’ятки.

У 20-х – першій половині 30-х рр. ХХ ст. Центральні державні реставраційні майстерні та КримОХОРІС заклали підвалини наукового вивчення та діючої охорони кримських пам’яток. Проведені ЦДРМ масштабні експедиції дозволили значно розширити уявлення представників вітчизняної та світової науки про історію й етнографію народів Криму. Робота КримОХОРІСу була спрямована на порятунок тисяч предметів мистецтва, старовини й побуту від розграбування та розпродажу, створення музейної мережі на півострові й проведення обліку пам’яток архітектури, історії та культури Криму.

Становлення та розвиток пам’яткоохоронної справи в Криму пов’язано з іменами видатних діячів краєзнавства, мистецтва та культури: М. С. Барсамова, Я. П. Бірзгала, У. А. Боданинського, К. Е. Гриневича, М. Л. Ернста, Л. П. Коллі, А. І. Маркевича, Ю. Ю. Марті, М. Н. Мурзакевича, О. І. Полканова, О. Ф. Ретовського, О. Х. Стевена, П. Я. Чепуріної та ін.

Досвід пам’яткоохоронної роботи, що здійснювалася у Криму впродовж 1887–1941 років, досі не отримав наукового узагальнення. Кращі традиції, наукова спадщина учасників пам’яткознавчого руху в Криму зазначеного часу не втратили значення й сьогодні. Чимало пам’яткознавчих проблем, які потребували розв’язання в ХІХ – повоєнні роки ХХ століття, перегукуються з аналогічними проблемами в житті сучасного українського суспільства. Тому звернення до надбань історичного пам’яткознавства, ознайомлення з його кращими здобутками сприятиме розвитку пам’яткознавчої справи, вітчизняної історичної науки загалом, подальшому відновленню забутих і невідомих сторінок минулого півострову.

^ Зв’язок роботи з науковими програмами, темами. Дисертація є складовою науково-дослідної роботи кафедри історії України та допоміжних історичних дисциплін Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського, яка виконувалася згідно з держбюджетною науково-дослідною темою: «Проблеми соціально-політичної, етнічної та культурної історії України і Криму» (№ 0101U005419).

^ Об’єктом дослідження є охорона культурної спадщини в Криму впродовж 1887–1941 років: процес вивчення і збереження пам’яток історії та культури.

Предметом дослідження є основні закономірності, напрями, етапи, форми та методи діяльності офіційних установ і громадських організацій у галузі історичного пам’яткознавства, спрямовані на вивчення пам’яток і збереження історико-культурної спадщини в Криму.

^ Хронологічні рамки дослідження. Нижня хронологічна межа дисертації визначається створенням Таврійської вченої архівної комісії (1887 р.) – провідного місцевого пам’яткоохоронного центру. Верхня (1941 р.) – початком подій Другої світової війни на території Криму.

^ Географічні межі дослідження охоплюють територію Кримського півострову, де розгорнулась діяльність місцевих та центральних пам’яткоохоронних установ як за часів існування Російської імперії, так і після остаточного встановлення в Криму радянської влади в 1920 р.

^ Метою дослідження є наукова реконструкція процесу розвитку пам’яткоохоронної справи у Криму впродовж 1887–1941 років.

Завдання дослідження визначено відповідно до поставленої мети:

– проаналізувати рівень науково-теоретичного розроблення проблеми в історіографії;

– виявити та ввести до наукового обігу архівні джерела, пов’язані з темою дисертації, провести їх класифікацію й аналіз родовидового складу матеріалу;

– здійснити історичну репрезентацію процесу розвитку пам’яткоохоронної справи в Криму; дослідити основні закономірності, етапи та напрями роботи місцевих пам’яткознавчих осередків у справі виявлення й збереження пам’яток;

– на підставі вивчення діяльності установ історико-пам’яткознавчого профілю, регіональних світських і церковних громадських організацій, матеріалів археологічних з’їздів показати процес формування інтересу до старожитностей регіону;

– на підставі просопографічного методу визначити персональний склад пам’яткознавців та оцінити їх науковий доробок;

– виокремити основні напрямки та основні форми пам’яткоохоронної діяльності в Криму державних та громадських установ.

^ Методологічну основу дослідження склали принципи історизму, наукової об’єктивності, системності під час висвітлення історичних фактів і явищ. Завдання дослідження розв’язувалися шляхом поєднання загальнонаукових, спеціально-історичних і міждисциплінарних методів. Серед загальнонаукових були застосовані методи аналізу, синтезу, типологічний, порівняльний, хронологічний, дедуктивний, індуктивний, структурно-системний, логічний, статистичний. Серед спеціально-наукових використовувались такі методи: структурно-функціональний, історико-порівняльний, історико-системний, синхронний, ретроспективний; періодизації, класифікації, типологізації, просопографічний і біоісторіографічний. Застосування такого методичного комплексу уможливило дослідити процес охорони культурної спадщини в Криму впродовж 1887–1941 років.

^ Наукова новизна дослідження визначається тим, що на основі комплексного вивчення архівних і опублікованих джерел вперше в історіографії відтворено цілісну картину розвитку пам’яткоохоронної справи у Криму впродовж 1887–1941 років. Визначені напрями діяльності, форми й методи роботи державних установ, науково-громадських осередків, окремих дослідників щодо вивчення та збереження старожитностей. Проаналізовано процес становлення системи охорони пам’яток. Використані архівні документи, в тому числі вперше введені до наукового обігу матеріали архівів України та Російської Федерації, що виникли у процесі діяльності пам’яткознавчих установ, окремих дослідників, уможливили розкриття діяльності пам’яткознавчих інституцій. Шляхом критичного аналізу зібраного матеріалу суттєво доповнені, уточнені та виправлені розрізнені історичні відомості з історії кримознавства.

^ Практичне значення дослідження полягає в тому, що одержані результати суттєво збагачують знання про джерельну базу історії науки в Україні, історичного пам’яткознавства; реконструюють ґенезу діяльності місцевих науковців і аматорів щодо охорони культурної спадщини в Криму впродовж 1887–1941 років; відтворюють основні тенденції й особливості цього процесу; персоніфікують внесок кримських пам’яткоохоронців у справу збереження пам’яток. Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані при підготовці навчального курсу з історії України останньої третини ХІХ – першої половини ХХ сторіччя, написання підручників з історичного пам’яткознавства, історичного краєзнавства, регіональної історії Криму та Південної України в цілому; історії музейної та пам’яткоохоронної справи, а також при підготовці енциклопедій і довідкових видань. Отримані результати дисертаційного дослідження вже використовуються в навчальному процесі як складова спецкурсів із кримознавства, музеєзнавства та пам’яткознавства у Таврійському національному університеті ім. В. І. Вернадського, Кримському державному інженерно-педагогічному університеті, Кримському університеті культури, мистецтва та туризму, а також у практичній діяльності музеїв, громадських краєзнавчих і пам’яткоохоронних організацій.

^ Апробація результатів дослідження здійснена на більш ніж
10 міжнародних, всеукраїнських і регіональних наукових та науково-практичних конференціях, серед яких: щорічні конференції професорсько-викладацького складу Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського (2004–2008); Таврійські міжнародні наукові читання (Сімферополь, 2005–2008); Ювілейні читання, присвячені 150-річчю з дня народження А. І. Маркевича (Ялта – Сімферополь, 2005); ІІІ Міжнародна наукова конференція «Соборна Україна: історична ретроспектива» (Черкаси, 2005), ХV та ХVІ Наукові конференції «Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні» (Київ, 2006–2007), І та ІІ Всеукраїнські наукові Зарембівські читання (Київ, 2007; 2009), VI Всеукраїнська наукова конференція «Актуальні питання історії і техніки» (Полтава, 2007), Міжнародна наукова-практична конференція «Спадщина та сучасність» (Москва, 2007).

Основні положення дисертації опубліковані в збірнику наукових досліджень і документів «Охрана и изучение памятников истории и культуры в Крымской АССР» (Сімферополь, 2008), а також у 13 наукових статтях, 7 з котрих – у провідних фахових наукових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України.

Структура дисертації складається зі вступу, 3 розділів (8 підрозділів), висновків (усього 185 стор.), списку використаних джерел та літератури (408 назв, 35 стор.).

^ ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, наукове значення, визначені предмет та об’єкт дослідження, окреслені хронологічні та географічні межі дисертації, сформульовані мета та завдання дисертації, визначені новизна та практичне значення одержаних результатів, їх зв'язок із науковими програмами, планами, темами, вказано на апробацію роботи.

У першому розділі – «Історіографія, джерельна база та методологічні основи дослідження» подано аналіз наукових робіт із проблематики дослідження та використаних джерел, розкрито основні методи, що дозволили розв’язати поставлені у дослідженні завдання.

^ Підрозділ 1.1. – «Історіографія питання» – присвячено аналізу історіографічної спадщини; визначено рівень науково-теоретичного опанування проблеми. П’ять етапів відображають основні періоди розвитку історіографії досліджуваної проблеми в цілому: 1) кінець ХІХ ст. – початок ХХ ст.; 2) 20-ті роки ХХ ст.; 3) 30-ті – середина 50-х років ХХ ст.; 4) друга половина 50-х – 80-ті роки ХХ ст.; 5) 1991 р. – початок ХХI ст.

З-поміж праць першого етапу (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) в дисертації виділено роботи В. Н. Юргевича1, А. Міхаеліса2, Ю. А. Кулаковського3, в яких простежено основні віхи історії археологічного вивчення Криму в XIX ст. За дорадянських часів було здійснено кілька спроб узагальнення форм і підсумків наукової діяльності Одеського товариства історії та старожитностей у працях П. К. Бруна, О. К. Маркова, М. Г. Попруженка. Одночасно в цих нарисах міститься велика кількість інформації щодо справи вивчення пам’яток Криму, історіографічні оцінки праць. З’явилися перші спроби систематизації творчості ряду діячів пам’яткоохоронної справи. Найбільш поширеною формою розміщення подібних аналітичних досліджень стали збірники на честь цих діячів науки: О. О. Бобринського, Ю. А. Кулаковського4 та ін.

До другого етапу (20-ті рр. ХХ ст.) належать узагальнюючі праці про діяльність Таврійської вченої архівної комісії (А. І. Маркевич); Керченського (Ю. Ю. Марті) і Херсонеського (К. Е. Гриневич) музеїв5.

На третьому етапі (30-ті – середина 50-х років ХХ ст.) пам’яткоохоронна тематика фактично зникає зі сторінок наукових видань. В умовах занепаду краєзнавчого руху в Криму припинили існування пам’яткоохоронні установи.

Упродовж другої половини 50-х – 80-х років ХХ ст. поступово відновлюється інтерес науковців до проблеми охорони пам’яток. У контексті історико-краєзнавчих досліджень у радянській історіографії українські дослідники (А. М. Аббасов, О. Б. Коваленко) досліджували проблему вивчення й охорони пам’яток історії та культури дорадянської доби, аналізували наукову спадщину окремих пам’яткоохоронців. На початку 80-х років ХХ ст. яскраво позначилася тенденція до створення законодавчої бази охорони пам’яток культури та мистецтва (В. І. Акуленко)6. Проблеми розвитку пам’яткознавства було розглянуто на сторінках колективної монографії науковців Інституту історії АН УРСР «Охорона, використання та пропаганда пам’яток історії та культури в Українській РСР». Значний фактичний матеріал щодо організації охорони кримських пам’яток у XIX ст. містить п'ята книга – дослідження Т. Ф. Григор'євої7. Разом із тим комплексний розгляд пам’яткоохоронної справи у дорадянському Криму в цих працях не був предметом дослідження. За роки існування Радянської України не було опубліковано ґрунтовних і вичерпних робіт, в яких узагальнювався б досвід пам’яткоохоронної роботи, наукова спадщина пам’яткознавців. Незважаючи на протидію офіційної ідеології, у другій половині 50-х – 80-х років ХХ ст. завдяки зусиллям плеяди українських істориків були закладені ґрунтовні основи для подальшого розвитку цього напряму досліджень.

Відродження історико-краєзнавчих традицій, бурхливий розвиток в Україні та Російській Федерації протягом останніх десятиріч історико-краєзнавчих досліджень сприяв появі низки узагальнюючих досліджень, пов’язаних із різними етапами вивчення пам’яток Криму. Перші кроки у вивченні історії діяльності Кримського обласного комітету у справах музеїв і охорони пам’яток мистецтва, старовини, природи та народного побуту (КримОХОРІСу) і Центральних державних реставраційних майстерень (ЦДРМ) було зроблено московським дослідником В. Ф. Козловим8. Як перший досвід узагальнення досліджуваної проблеми його праці становлять безперечну цінність й історіографічний інтерес. Разом із тим поза увагою В. Ф. Козлова залишився основний корпус архівних матеріалів із історії роботи ЦДРМ у Криму, зосереджений у Центральному муніципальному архіві м. Москви.

Сучасний період відрізняється якісно новими об’єктивними підходами до вивчення й аналізу історико-краєзнавчої спадщини, розширенням тематики досліджень. У дослідженнях доктора історичних наук, професора А. А. Непомнящого визначено коло кримських пам’яткоохоронців, напрямки роботи ТВАК, кримських музеїв із вивчення та збереження пам’яток, вперше в історіографії розкрито досвід вивчення й охорони різних видів пам’яток місцевими кримськими краєзнавцями, а також репрезентовано просопографічний портрет кримознавців9. Проблема збереження історико-культурних цінностей в Україні протягом ХІХ – початку ХХ ст. висвітлена у монографії доктора історичних наук С. З. Заремби «Українське пам’яткознавство: Історія, теорія, сучасність»10 (1995). Збереженню культурної спадщини була присвячена праця В. І. Акуленка11. Наприкінці 90-х років ХХ століття назріла необхідність узагальнення накопиченого на той час у країні досвіду у сфері вивчення й охорони пам’яток, спробувати визначити основні принципи та напрямки діяльності з охорони культурної спадщини. Ці проблеми розглянуто на сторінках колективних робіт12, в яких питання кримського пам’яткознавства не відображені. Кримські приклади використані, здебільшого, для ілюстрування певних пам’яткоохоронних процесів і є вкрай фрагментарними.

Аналіз праць із проблематики виявив, що в історіографії ця проблема подана лише в загальноукраїнському контексті. Комплексно основні форми та методи пам’яткоохоронної роботи, наукова спадщина вчених-пам’яткознавців у Криму досі досліджені не були.

^ Підрозділ 1.2. – «Джерельна база дослідження» – відбиває результати бібліографічної та архівної евристики, містить аналіз опублікованих праць і документів, виявлених дисертантом у фондах державних архівів і музеїв України та Російської Федерації. Використані джерела підрозділяються на основні види: опублікована історико-краєзнавча спадщина пам’яткознавців Криму, законодавчі акти, офіційно-діловодні матеріали, періодична преса, документи особистого походження.

Основою джерельної бази дисертаційного дослідження є праці діячів пам’яткоохоронної справи в Криму кінця XIХ – початку ХХ ст. За формою викладу, науковим рівнем та метою видання ці студії можна розділити на кілька груп: праці методично-довідкового характеру (А. П. Богданов, Д. Я. Самоквасов) та науково-популярні нариси (К. Е. Гриневич, Ю. Ю. Марті, А. І. Маркевич), описи пам’яток (Б. С. Єльяшкевич, В. В. Шкорпіл), археологічні дослідження (О. Л. Бертьє-Делагард, У. А. Боданинський, Р. Х. Льопер, Ю. Ю. Марті, В. В. Шкорпіл).

Важливим джерелом для розкриття теми стала загальноросійська, регіональна та місцева періодична преса кінця ХІХ – довоєнних десятиріч ХХ ст. Офіційні матеріали, документи щодо охорони пам’яток, дослідження науковцями окремих аспектів із пам’яткознавства й історичного минулого систематично з’являлись на сторінках «Журнала Министерства народного просвещения», «Исторического вестника», «Живой старины». В Криму активно висвітлювали пам’яткоохоронну тематику місцеві часописи й видання: «Известия Таврической ученой архивной комиссии» та «Записки Крымского общества естествоиспытателей и любителей природы», в яких узагальнювався досвід роботи, публікувалися звіти, біографічні матеріали. Підсумки діяльності щодо вивчення археологічних пам’яток наведено в «Записках» Одеського товариства історії та старожитностей, «Известиях Таврического общества истории, археологии, этнографии».

Найбільш численною з архівних матеріалів є категорія актових джерел, серед яких виокремлюються матеріали урядових постанов (у Російському державному історичному архіві – фонди Департаменту духовних справ іноземних віросповідань (ф. 821), Ради Міністрів (ф. 1281), Департаменту загальних справ (ф. 1284), Центрального статистичного комітету (ф. 1290), Техніко-будівельного комітету (ф. 1293); у Державному архіві Одеської області – фонди «Управління Новоросійського генерал-губернатора» (ф. 1), «Управління тимчасового Одеського генерал-губернатора» (ф. 5), «Канцелярії попечителя Одеського навчального округу» (ф. 42)).

Автором широко використовувались офіційно-діловодні документи, серед яких визначаються організаційно-розпорядча документація (протоколи засідань колегій, зборів, з’їздів, конференцій та інших офіційних заходів КримОХОРІСу, Державної Академії історії матеріальної культури, ЦДРМ, які збереглися у фондах рукописного відділу Наукового архіву Інституту історії матеріальної культури РАН (ІІМК РАН) і Центрального муніципального архіву (міста Москви)); організаційна документація (формулярні списки дослідників пам’яток Криму, посвідчення та представницькі документи членів різних наукових установ і товариств – Археологічної комісії, Російського археологічного товариства та інших у фонді «Імператорська Археологічна комісія» (ф. 1) ІІМК РАН, у фондах «Канцелярія Таврійського губернатора» (ф. 26), «Таврійські дворянські депутатські збори» (ф. 49), «Сімферопольська чоловіча гімназія» (ф. 104), «Управління Феодосійським карантинним округом» (ф. 195) Державного архіву в Автономній Республіці Крим); поточне листування (у фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, відділу писемних джерел Державного Історичного музею Російської Федерації (ДІМ РФ ВПД), наукового архіву Керченського державного історико-культурного заповіднику, відділу рукописів Державної Третьяковської галереї (ДТГ ВР)); контрольна документація (звіти про археологічні розкопки членів ІАК, РАТ, експедицій ДАІМК і ЦДРМ у фондах ЦМАМ, ДІМ РФ ВПД).

Вагомі за значенням матеріали виявлені в особових фондах істориків-кримознавців та пам’яткоохронців (М. І. Веселовського (ф. 118) у Російському державному архіві літератури та мистецтва, І. Е. Грабаря (ф. 106) у ДТГ ВД, М. І. Рєпнікова (ф. 10), М. І. Веселовського (ф. 18) в ІІМК РАН НА РВ, М. Н. Мурзакевича (ф. 603) в ІРЛІ, О. В. Орєшникова (ф. 136) у ДІМ РФ ВПД; І. А. Линниченка в ДААРК (ф. 538) і ДАОО (ф. 153). Одним із найбільш інформативних видів архівних документів, вперше залучених у дисертації, є епістолярій. Вивчення міжособових комунікацій знавців пам’яткоохоронної справи (О. Л. Бертьє-Делагарда, У. А. Боданинського, М. І. Веселовського, І. Е. Грабаря, Ю. А. Кулаковського, І. А. Линниченка, О. В. Орєшникова, М. І. Рєпнікова, П. Я. Чепуріної, В. В. Шкорпіла та ін.) дозволило не лише відновити наукові зв’язки «провінція – центр», які склалися у середовищі кримознавців, але й розширити уявлення про хід пам’яткоохоронних заходів, експедицій, проблеми, що існували в оточенні кримознавців (У. В. Балич – У. А. Боданинський – П. Я. Чепуріна), та ін.

Таким чином, використання репрезентативної джерельної бази дозволило достовірно відтворити етапи діяльності з охорони культурної спадщини Криму впродовж 1887–1941 років, дослідити основні тенденції, форми та методи цієї роботи.

^ В підрозділі 1.3. – «Методологічні основи дисертації» – наголошується, що дослідження має комплексний міждисциплінарний характер. У роботі використані як загальнонаукові (аналіз, синтез, типологічний, порівняльний, хронологічний, дедуктивний, індуктивний, структурно-системний, логічний, статистичний), так і спеціально-історичні методи (структурно-функціональний, історико-порівняльний, історико-системний, синхронний, ретроспективний, періодизації, класифікації, типологізації).

Використання історичного та логічного методів дозволило поетапно простежити взаємозалежність історичних реалій і конкретних результатів щодо вивчення та збереження пам’яток історії та культури Криму. Реконструкція «вигляду» кримського пам’яткоохоронного руху тієї доби здійснювалась через багатогранне дослідження історіографічного процесу в конкретному регіоні, модель якого можна уявити як взаємодію трьох системних рівнів, кожен з яких включає в себе відповідні «підсистеми» зі своєю структурою компонентів. Перший рівень – когнітивна («внутрішня») система історичної науки: дослідницька проблематика, джерельна база, методика та техніка історичного дослідження, загальні та приватні історичні концепції, спрямовані на виокремлення специфічних підходів. Другий рівень передбачає аналіз інфраструктури історичної науки: наукове співтовариство краєзнавців, система історичних установ, історичної освіти, архіво- та книгосховищ історичних джерел, історична періодика, система видань історичної літератури. Третій рівень – соціокультурний – включає в себе систему відносин між історичною наукою та суспільством і виявляється в конкретній «політиці» з боку вищих інстанцій у відношенні до пам’яток історії та культури, дослідження полеміки в суспільстві щодо охорони культурної спадщини. При написанні дисертаційної роботи активно використовувалися методи біоісторіографії та просопографії.

Розділ 2 – «Охорона пам’яток історії та культури в Криму (1887–1920 рр.) – присвячено характеристиці пам’яткоохоронних заходів у Криму в 1887–1920 рр.» У підрозділі 2.1. – «Пам’яткоохоронна діяльність громадських наукових об’єднань у дорадянському Криму» доведено, що до 1887 р. в Криму не було створено провідного місцевого пам’яткоохоронного центру. Зусилля до вивчення і охорони кримської старовини докладали фахівці з різних академічних центрів тогочасної Росії – ОТІС, Російського археологічного товариства, Московського археологічного товариства.

Наприкінці XIX – на початку ХХ ст. в Криму виникли громадсько-наукові організації, які активно стали на захист місцевих пам’яток історії та культури: ТВАК (з 1887 р.) і Кримське товариство дослідників і любителів природи (з 1910 р.). Впродовж своєї діяльності громадські наукові об’єднання Криму проявляли явне прагнення до вивчення і популяризації пам’яток матеріальної культури півострова. Члени зазначених інституцій здійснювали дослідження старожитностей в археологічному плані, виявляли турботу про забезпечення збереженості об’єктів історико-культурної спадщини, знайомили з ними охочих на базі зібрання музею ТВАК.

Проаналізовано форми роботи науково-дослідних інституцій, які займалися пам’яткоохоронною діяльністю. Традиційним для діяльності ТВАК стали виїзди до місць розташування пам’яток, організація екскурсій із метою обстеження пам’яток, проведення анкетування, пошук коштів і розроблення проектів ремонту й реставрації пам’яток, залучення до розв’язання пам’яткоохоронних проблем місцевих органів влади, звернення за допомогою до імператорської Археологічної комісії. ТВАК сприяла збереженню відомої мечеті Узбека в Старому Криму, стародавньої церкви в с. Кози Феодосійського повіту, «Єкатерининських миль». В археологічному відношенні були обстежені околиці Алушти, Бахчисарая, Карасубазара тощо. Справжніми подвижниками пам’яткоохоронної справи стали О. Л. Бертьє-Делагард, Л. П. Коллі, А. І. Маркевич, О. Х. Стевен та інші.

Зазначено, що протягом усього часу діяльності КТДЛП вагомою складовою його досліджень було вивчення пам’яток Криму. Важливою формою роботи стали науково-дослідні експедиції до пам’яток природи й історії Криму. Краєзнавці, що співробітничали в межах КТДЛП, здійснювали наукові походи до «печерних міст» Тепе-Кермена, Бакли, Качи-Кальона. Результати краєзнавчих студій були репрезентовані в доповідях на засіданнях Комісії з охорони пам’яток природи і старовини КТДЛП, а також на сторінках друкованого органу товариства – «Записок» (У. А. Боданинський, М. А. Боровко, М. М. Клепінін). Предметом спеціального обстеження стали ханські лазні, Ескі-Дюрбе, ханський цвинтар, мавзолей Діляри-Бікеч, Ешиль-Джамі (Зелена мечеть).

Доведено, що за дорадянських часів піднести пам’яткоохоронну діяльність на рівень систематичних досліджень не вдалося. Причиною тому була відсутність державного і місцевого фінансування. З огляду не це не були реалізовані в повному обсязі плани з реставрації пам’яток та провести археологічні розкопки. Іншою причиною недостатнього розвитку охорони пам’яток була відсутність комплексної законодавчої бази щодо охорони пам’яток, а також невизначеність правового статусу громадських наукових об’єднань. Краєзнавцям доводилося працювати в умовах повної залежності від волі місцевої адміністрації.

В підрозділі 2.2. «Діяльність музеїв Криму з охорони культурної спадщини в дорадянський період» – висвітлено основні тенденції щодо ролі цих установ в охороні культурної спадщини. Зазначено, що в останній третині ХIХ ст. – на початку ХХ ст. у Криму діяли 9 музеїв історико-краєзнавчого профілю. Створення перших із них на Кримському півострові на початку ХІХ ст. було пов’язане з подвижництвом місцевої інтелігенції, бажанням захистити пам’ятки старовини, що зумовило їх археологічний профіль. Перші з кримських музеїв – Керченський і Феодосійський – стали провідними центрами з охорони і вивчення пам’яток. У 80–90-х роках ХІХ ст. склались ще два важливі центри з вивчення кримських старожитностей – музеї в Херсонесі й ТВАК. Будучи осереддям пам’яток історії і культури, кримські музеї стали організаторами пам’яткоохоронної роботи, основними напрямами якої було: збір старожитностей, проведення археологічних досліджень, систематизація пам’яток, проведення реставраційних робіт, боротьба з несанкціонованим пошуком скарбів, популяризація пам’яток.

Доведено, що основним джерелом поповнення експозицій музеїв були археологічні розкопки. Істотне зрушення в науковій організації розкопок відбулося завдяки діяльності директорів Керченського музею старожитностей Ф. І. Гросса, К. Є. Думберга, В. В. Шкорпіла. Складені ними описи пам’яток і малюнки розкопок, знайдених предметів і написів зробили значний внесок у розвиток вітчизняної археології і пам’яткознавства. Підвищенню наукового рівня археологічних досліджень і, як наслідок, збереженню пам’яток сприяли сталі наукові контакти з академічними центрами Санкт-Петербургу (О. О. Бобринський, М. І. Ростовцев), Києва (Ю. А. Кулаковський) і Одеси (М. Н. Мурзакевич).

Висвітлено діяльність співробітників музею в Херсонесі (К. К. Косцюшко-Валюжинич, Р. Х. Льопер, Л. О. Моїсеєв), які намагалися зберегти місцеві особливо значущі для наукового вивчення стародавньої історії Криму, археологічні пам’ятки. Проте всі зусилля як місцевих, так і столичних археологів з організації музею закінчились лише відкриттям «Складу місцевих старожитностей», що розмістився в сараї на руїнах стародавнього античного полісу. Незважаючи на широку популярність цього музею, посилену увага освіченої громадськості до розкопок у Херсонесі, стан справ не змінювався через ставлення до цього музею Археологічної комісії як до такого, що має «тимчасове значення», а до розкопок під Севастополем – як до джерела поповнення імператорського Ермітажу.

Гірше йшла справа з вивченням пам’яток і проведенням розкопок у співробітників Феодосійського музею старожитностей. Низький науковий рівень розкопок пояснюється тим, що на чолі цієї установи стояли краєзнавці-аматори, які здобули класичну гуманітарну освіту (Л. П. Коллі, О. Ф. Ретовський). Це не заперечує, однак, позитивної оцінки їхнього внеску до справи охорони пам’яток Феодосії.

З метою охорони і збереження кримських старожитностей для нащадків місцеві пам’яткоохоронці організовували реставраційні роботи, звертались за сприянням до влади різних рівнів, закликали на сторінках численних публікацій дбайливо ставитись до пам’яток. Музеї давали можливість зберегти віднайдені в околицях міста залишки стародавніх цивілізацій, популяризували пам’ятки, сприяючи розвитку інтересу суспільства до минулого своєї Батьківщини. З цією метою влаштовувалися екскурсії, експедиції, музеями видавались покажчики і каталоги.

Зазначено, що без державної підтримки, будучи лише джерелом поповнення центральних музеїв Росії, діяльність кримських музеїв із вивчення й охорони пам’яток історії та культури залишалась безсистемною. Були відсутні чітка структурна спрямованість, науковий підхід до проведення розкопок, формування експозицій. Проте пам’яткоохоронна діяльність музейних подвижників, незважаючи на прорахунки та недоліки, сприяла збереженню унікальних пам’яток, які сьогодні є невід’ємною частиною культурної спадщини України.

В підрозділі 2.3. «Вивчення та охорона пам’яток історії та культури Криму у краєзнавчій діяльності служителів культів» – доводиться, що окремі церковні діячи та організації відіграли значну роль у розвитку кримського пам’яткознавства, зробили вагомий внесок у розвиток музейництва, краєзнавства, сприяли збереженню пам`яток старовини. Розглянуто їхню діяльність у цьому напрямку: виявлення, опис і охорона речових і писемних пам`яток; вивчення церковного життя певного регіону; пропаганда історико-археологічних знань; видавництво своїх наукових доробків.

Завдяки пам’яткоохоронній діяльності стійку пам’ять після себе залишили архієпископи Гавриїл, Гермоген, Гурій, Інокентій. Праці служителів культу зберегли для нас важливу інформацію щодо стану пам’яток християнства в Криму. Сьогодні багато з опублікованих ними матеріалів є єдиними даними про кількість, розміщення культових споруд в єпархії, їхні архітектурні особливості. Служителі культу активно брали участь у роботі Таврійської вченої архівної комісії з розбору церковних архівів. На основі виявлених ними джерел вони публікували матеріали, в яких порушували питання збереження пам’яток. Відзначено, що церковні краєзнавчі об’єднання в Криму було засновано лише на початку XX ст.: Церковне історико-археологічне товариство Таврійської єпархії (1913 р.); Сімферопольський церковно-археологічний комітет (1914 р.). Практична діяльність їх членів складалася зі збирацько-охоронного виявлення, опису і збереження речовинних і писемних пам’яток (архівів духовних навчальних закладів, пам’яток архітектури, стародавніх храмів, каплиць, цвинтарів); вивчення церковного життя Таврійської єпархії; пропаганди історико-археологічних знань серед духівництва.

В розділі 3«Організація охорони пам’яток у Кримській АСРР» – проаналізовано діяльність державних пам’яткоохоронних установ у 20–30-х рр. ХХ століття. В підрозділі 3.1.«Діяльність Кримського обласного комітету у справах музеїв і охорони пам’яток мистецтва, старовини, природи та народного побуту» – зазначається, що на початку 20-х рр. ХХ ст. охорона пам’яток була визнана державою як наукова необхідність, збереження пам’яток мистецтва, старовини і побуту отримало оформлення у вигляді спеціалізованої установи – КримОХОРІСу, з діяльністю якого пов’язаний якісно новий етап пам’яткоохоронної роботи на півострові.

Зазначено, що на початковому етапі діяльності КримОХОРІСу увага його очільників (Г. А. Бонч-Осмоловський, О. І. Полканов) була сконцентрована на порятунку предметів старовини і мистецтва від пограбування шляхом їх реквізиції та направлення до кримських музеїв. Завдяки їх зусиллям тисячі пам’яток було врятовано від бандитських формувань, конфіскаційних комісій радянської влади.

Висвітлено основні напрями діяльності співробітників КримОХОРІСу: охорона археологічних і архітектурних пам’яток, реорганізація музеїв (С. І. Бірюков, М. М. Клєпінін, А. І. Маркевич, П. І. Новицький, О. І. Полканов, О. І. Прево, М. Л. Ернст); вивчення пам’яток археології й етнографії (П. Я. Чепуріна, М. Л. Ернст); мистецтвознавчі студії (П. І. Крестіанполь, І. М. Лаговський), методологія організації кримознавчої роботи (М. М. Клєпінін, М. І. Кузнєцов). Заслугою цієї пам’яткодослідної та пам’яткоохоронної установи слід визнати проведення обліку пам’яток і перші спроби складання списків археологічних, історичних і культурних пам’яток на території півострова.

Відзначено, що КримОХОРІС став на чолі нової музейної мережі краю, розробляв методичний і організаційний зміст роботи кримських музеїв, а співробітники музеїв Криму (У. А. Боданинський, П. Я. Чепуріна та ін.) брали активну участь у роботі секцій КримОХОРІСу.

Не зважаючи на значення діяльності КримОХОРІСу, в умовах скорочення витрат на утримання державного апарату 2 квітня 1927 р. рішенням колегії Кримського Наркомосу цю установу було розформовано. Керівництво і координація пам’яткоохоронної діяльності була покладена на інспектора у справах музеїв при відділі політичної освіти цього ж наркомату. Це було початком згортання масштабних пам’яткознавчих досліджень, придушення краєзнавчої ініціативи, уніфікації та підпорядкування роботи вчених партійно-ідеологічним догмам. Ця тенденція тривала до кінця 30-х років XX ст.

У підрозділі 3.2. – «Внесок Центральних державних реставраційних майстерень до пам’ятоохоронної справи в Криму» – зроблено висновок, що робота цієї установи впродовж 1918–1934 років була однією з показових стосовно організації охорони історико-культурної спадщини в Криму. Незмінним завданням ЦДРМ були реєстрація й обстеження пам’яток архітектури, живопису, скульптури, декоративного та прикладного мистецтва, а також консервація, яка зводилась до ремонту, реставрації й запобігання псуванню і руйнуванню пам’яток.

Участь ЦДРМ в пам’яткоохоронних роботах у Криму торкнулась усіх більш-менш значущих об’єктів культурної та історичної спадщини півострова. Завдяки роботі співробітника ЦДРМ Б. М. Засипкіна у Криму в 1926 році була проведена перша комплексна експедиція з вивчення пам’яток і запроваджені заходи щодо їх охорони. В 1927–1928 роках ЦДРМ організували та провели масштабні експедиції пам’ятками Кримської АСРР, що дозволило значно розширити уявлення вітчизняної та світової науки про історію й етнографію народів Криму, а також заклало основу систематичних розкопок «печерних міст». Дослідження кримських пам’яток сприяли появі наукових класифікацій і гіпотез, викликали гострі наукові дискусії (Б. М. Засипкін, М. І. Рєпніков). Вивчення культурної спадщини Криму проходило в умовах як наукової співпраці фахових установ і організацій (Головнаука, ЦДРМ), так і гострої конкуренції між ними (ДАІМК, ЦДРМ, КримОХОРІС).

Зазначено, що робота співробітників ЦДРМ носила систематичний характер: їх дослідження започаткували постійне наукове вивчення і охорону кримських пам’яток. Наприкінці 20-х – в першій половині 30-х рр. ХХ ст. створену раніше систему охорони пам'яток в країні було зруйновано. Після арешту ряду провідних співробітників ЦГРМ (О. І. Анісімова, П. Д. Барановського, Б. М. Засипкіна) цю установу було ліквідовано.

  1   2



Похожие:

Хлівнюк олександр Віталійович удк 908 (477. 75): 502. 8 „1887–1941” iconЦентр пам’яткознавства принь олександр Віталійович удк 351. 853 (091)(477. 6) „1945 – 1991”
Становлення І розвиток державної системи охорони культурної спадщини у донбасі (1945 – 1991 рр.)
Хлівнюк олександр Віталійович удк 908 (477. 75): 502. 8 „1887–1941” iconУдк 658. 3: 334. 735(477) Ю. Г. Кропивка, аспірант
Еволюційні підходи до формування персоналу в системі споживчої кооперації України
Хлівнюк олександр Віталійович удк 908 (477. 75): 502. 8 „1887–1941” iconКубок України зі стрибків у висоту, Всеукраїнська серія змагань «Висота», ІІІ етап, «Меморіал І. Д. Ковпака»
Начальник управління з питань фізичної культури та спорту Миколаївської облдержадміністрації Садовський Олександр Віталійович
Хлівнюк олександр Віталійович удк 908 (477. 75): 502. 8 „1887–1941” iconУдк 502. 35: 631. 6: 504 Г. М. Романенко
Голова Громадської екологічної ради при Державному управлінні охорони навколишнього природного середовища в Херсонській області
Хлівнюк олександр Віталійович удк 908 (477. 75): 502. 8 „1887–1941” iconУдк 902 (477) «1775/1799» В. А. Ромашко, П. Маріна, Є. Л. Фещенко, О. М. Ярошкевич
Дніпропетровський національний університет, Київський національний університет культури та мистецтва
Хлівнюк олександр Віталійович удк 908 (477. 75): 502. 8 „1887–1941” iconДокументы
1. /ПРОЕКТ ПОСТАНОВИ - ТИПОВ_ ШТАТИ ОМС_20110127.doc
2. /додаток...

Хлівнюк олександр Віталійович удк 908 (477. 75): 502. 8 „1887–1941” iconДокументы
1. /ПРОЕКТ ПОСТАНОВИ - ТИПОВ_ ШТАТИ ОМС_20110127.doc
2. /додаток...

Хлівнюк олександр Віталійович удк 908 (477. 75): 502. 8 „1887–1941” iconУдк 904 (477): 340 становлення та розвиток нормативної бази охорони пам’яток археології в україні
Робота виконана у відділі культурної спадщини Центру пам’яткознавства нан україни І українського товариства охорони пам’яток історії...
Хлівнюк олександр Віталійович удк 908 (477. 75): 502. 8 „1887–1941” iconУдк 331. 108: 334. 735 (477) М. С. Авраменко, аспірант Полтавського університету економіки І торгівлі, м. Полтава особливості методологічних аспектів формування кадрового потенціалу підприємств та організацій споживчої кооперації україни
М. С. Авраменко, аспірант Полтавського університету економіки і торгівлі, м. Полтава
Хлівнюк олександр Віталійович удк 908 (477. 75): 502. 8 „1887–1941” iconУдк 342. 9(477) на шляху реформування системи центральних органів виконавчої влади
Проаналізовано проблему оптимізації системи державного управління в Україні в 2010-2011 роках. Адміністративну реформу розглянуто...
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©gua.convdocs.org 2000-2015
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы

Разработка сайта — Веб студия Адаманов