Перша сесія школи професійної журналістики \"нова україна\" icon

Перша сесія школи професійної журналістики "нова україна"



НазваниеПерша сесія школи професійної журналістики "нова україна"
страница1/2
Дата конвертации25.11.2012
Размер468.81 Kb.
ТипДокументы
скачать >>>
  1   2




ПЕРША СЕСІЯ ШКОЛИ ПРОФЕСІЙНОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ "НОВА УКРАЇНА"


30 травня -3 червня 2010 року, АР Крим, Сімеїз

Наталя АМЕЛЬЧЕНКО

Завідувач кафедрою політології Національного університету «Києво - Могилянська Академія», Кандидат філософських наук, доцент


ПРОЕКТ “ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ” ЯК ІНСТРУМЕНТ НАЦІОНАЛЬНОЇ СОЛІДАРНОСТІ ТА ІДЕНТИЧНОСТІ

Проблематизація національної солідарності та ідентичності на пострадянському просторі породжена необхідністю відшукати нові чинники інгеграції та ідентифікації замість радянських інститутів та цінностей. Комуністична ідеологія визначала солідарність та ідентичність в термінах соціально-класової сутності суспільства, трактуючи радянську солідарність та ідентичність як вищу історичну форму розвитку людських спільнот, “нову історичну спільноту - радянський народ”. Національна, етнічна, релігійна, культурна та мовна єдності та ідентичності вважалися тимчасовими проявами соціально-класових відношень, які стираються в історичному процесі подолання соціально-класових антагонізмів та нерівності, поступаючись місцем “інтернаціональній спільноті вільних виробників”. В умовах поразки комуністичного проекту політичний та дослідницький інтереси хитнулися в бік актуалізації національної солідарності та ідентичності. Образ національної солідарності за добу незалежності стає замінником ідеологеми “соціально-класової радянської солідарності” та перебирає на себе всі функції останньої, а саме: головного суспільно-інтегруючого чинника та навіть пояснювальної схеми для історії України. Запропонована стаття присвячена дослідженню стратегій, акторів та сюжетів формування образу національної ідентичності та солідарності в українському інтелектуальному та політичному дискурсах. Головну ж увагу автор приділяє актуальному сьогодні питанню, а чому не спрацювали в якості об’єднавчого чинника міфічні версії української нації, запропоновані вітчизняними гуманітаріями?

Індентифікуючу та соціально-інтегруючу функції міфа навряд чи можна виокремити в єдиному процесі творчості “соціальних уявлюваних значень” (К.Касторіадіс), оскільки створення коллективного образу “Ми” (на кшталт “Ми-обраний народ”, “Ми-піддані Піднебесної” або “Ми - борці за республіканські ідеали) та спільної героїчної історії, що дають змогу впізнати себе, стають й солідаризуючими чинниками нації, громади тощо. Міф є, за Е.Дюркгеймом, “обожествленням соціального”, він перетворює взаємозв’язки між людьми на вищі “нумінозні” сутності, які потребують служіння та любові, а тому міф завжди виконую свою інтегруючу функцію через ототожнення, ідентифікацію людей із сакральним цілим.

Європейський досвід усвідомлення проблеми соціальної інтеграції окреслений від проблематизації розриву традиційних зв’язків у термінах “органічного людства” (йєнські романтики), “субстанційної моральності” (Гегель), “органічної солідарності” (Дюркгейм) наприкінці XVIII ст. та у XIX столітті, - до переосмислення останньої у формі “колективної ідентичності” (особливо виразно представленої в проектах комунітаристів та мультикультуралістів) в кінці минулого століття. Новизна останньої постановки проблеми визначається глобалізацією. Якщо ідея нації виникає у відповідь на виклик дезінтеграції традиційного соціуму та становлення модерного суспільства, чиї ринкові та правові скрепи не могли стримати соціально-класові протиріччя, то проблематизація ідентичності постає спробою збереження ціннісного (насамперед, морально-етичного) обличчя окремої людини та цілих людських колективів, який стирається під пресом уніфікованих “цінностей” – грошей та влади.

Європейські стратегії та шляхи націєтворення демонструють, що поняття нації як свідомого “суспільного договору” громадян слугує радше легітимації ліберально-демократичних інститутів, ніж засобом солідарності (1). В якості потужного інструменту солідарності та ідентичності виступає ідея нації, яку намагаються в сучасній соціально-політичній думці осмислити як культурно-історичну та романтичну, “природню” й уявлювану. Всі ці визначення ідеї нації мають право на існування, бо розкривають її різні виміри. Ця версія нації є культурною за походженням (бо її створювали люди мистецтва, історики та філософи), історичною (радше генеалогічною) за логікою розгортання, оскільки пов’язує історичні події шляхом пошуку спільного витоку та смислу історії, “природньою” та романтичною за образно-символічним наповненням, бо містить образи та символи Матері, Землі, кровного братства, героічної боротьби за спільні ідеали(2). Цей образ нації виявився більш ефективним інструментом солідарності саме тому, що на відміну від либеральних гасел, - прав та свобод людини, ринкової економіки та правової держави,- мав перевагу не стільки понятійного, скільки уявлюваного втілення.

Уявлення героїчної історії як спільної долі ніколи не вийшло б за межі історіографії, “однієї з версій подій”, або просто художнього твору, якби не міфологізація цієї історії. Міфологізація, як зазаначає К.Касторіадіс, відбувається потрійна: по-перше, віднаходиться міфічний виток героічної історії (виток заглиблюється в такі давні часи, коли ще не було певної нації як суб’єкту історії), по-друге, визнається міфічна інваріантність історичного процесу шляхом безперервності суб’єкту історії та її сенсу, по-третє, складається сам міфічний сенс історії, теж інваріантний для всіх часів (3). Міфологізація “забезпечує” поєднання узагальненого сенсу історії та художньо-образного його наповнення, а також достовірність та сакральність уявлюваної нації. Сакральність означає обожествлення та героїзацію певних персоналій, хроносів й топосів та створення публічного національного культу й політичних ритуалів.

В українському політичному та гуманітарному дискурсах сподівання на національні чинники інтеграції міцніє тїєю мірою, якою розвінчується ліберальна надія на те, що ринок та демократичні інститути самі по собі забезпечать національну солідарність та ідентичність. Ця ліберальна надія не справдилася тому, що самі ліберально-демократичні реформи потребували потужного інструменту легітимації та національної інтеграції, яким в європейський історії став міф. Міфічна нація й виступила потужним джерелом легітимації ліберально-демократичних інститутів та інструментом суспільної інтеграції. Демократія у формі прав та свобод має достоїнства раціонального розуміння та інституціонального втілення, але вона стикається з проблемою, яку Ж.-Л.-Нанси називає «неуявлюваністю демократії”(4): такі поняття, як “права та свободи людини, а також “правова держава” та “суверенітет народу” не мають уявлюваного та образного характера мистецтва та міфу, а тому поступаються останнім за потужністю впливу в якості інструментів інтеграції та ідентифікації.

Міф осмислюється європейцями як такий чинник інтеграції та ідентифікації, який надає національній ідеї образно-естетичної форми спільної землі, вистражданої долі та героїчної боротьби за самоствердження. Міфічні Греція та Рим грають в історії європейських націй роль істиного витока національної історії, відродження якого забезпечує безперервний зв’язок поколінь та чуття причетності до єдиної спільноти. На переконання П.Клоссовськи, вже Французька революція замінює священну інстанцію Бога-короля-батька рівністю та братерством дітей Батьківщини-матері (5). Французький міфічний образ нації створювали передусім історики та поети: Мішлє пише історію нації, суб’єктом якої стає французький народ, а не королівські династії, а французькі романтики, як наприклад В.Гюго, героїзують цю історію, надаючи останній смисл та поетичну образність. Французька міфічна нація тільки легітимувала демократичні перетворення та підкріплювала політично-правову рівність та громадянську ідентичність “органічними” звязками спільного походження та історії. Тоді як міфічна німецька нація створювалася філософами та митцями в умовах відсутності єдиної німецької громадянської нації, протиставляючи духовне культурне родство німців формальній, правовій цивілізації французів. Ця тенденція призвела до пошуків такого потужного інструменту солідарності та ідентичності, який би переважив владу спільної мови, історіі та культури та яким в певній констеляції соціально-економічних та політичних сил, став міф “грунту й крові”. Деякі соціо-культурні чинники та конфігурації цього процесу ми розглянули в іншому дослідженні (6). При всіх відмінностях міфічної історії народу та тоталітарного міфу “грунту й крові”, останні мають спільну рису: вони потребують жертви особистості на алтарь божествєнної спільноти та постійного продукування образу “Чужого” як потужного інструменту консолідації “своїх”. Але поки історія рухається у політичній формі протистояння та кооперації (одне не виключає іншого) національних держав, ні одна демократія не обходиться без міфу. Одже міф виникає в демократичному суспільстві з потреби подолання (нехай й уявлюваного) соціально-класових розбіжностей та компенсації формальної раціональності правових та ринкових зв’язків. Чи може Україна повторити “демократичний” сценарій становлення нації, в якому міфічна історія народу доповнює та підсилює громадянську солідарність та ідентичність?

Відповідь у перші роки незалежності виглядала досить оптимістичною, бо у нас знайшовся свій Мішлє, М.Грушевський, який, за визнанням іншого українського історика Р.Шпорлюка, “теоретично обгрунтував “український міф”, й зробив він це на мові сучасної йому науки”(7). У фундаментальному творі “Історія України-Русі” в одинадцяти томах, що був перевиданий починаючи із знаменного 1991 року, М.Грушевський обгрунтував єдність української нації. Він міфологізує українську історію, по-перше, через ототожнення українського народу з етносом з притаманними останньому родовою спільністю та природною й культурною тяглістю, по-друге, шляхом поєднання українського народу та території, яка визначально з часів існування українського етносу (з IV ст. н.е) належить йому та потім опиняється в складі різних держав, по-третє, зв’язавши в єдиний безперервний ланцюг Київську Русь, Галицько-волинську державу та Українську народну республіку як політичні утворення українського народу, та, по-четверте, створивши інваріантний сенс української історії у вигляді визначального тяжіння всіх українців до возз’єднання територій та людей, які опинилися під владою різних держав, в єдину українську державу. Саме конструювання етнічного або примордіалістського образу української нації дозволяє М.Грушевському та його сучасним послідовникам обгрунтувати спільне походження, континуальність (безперервність) українського народу як суб’єкту історії та інваріантність телосу або сенсу історії. Своє дослідницьке кредо формулює М.Грушевський таким чином: “Народ, маса народна зв’язує їх (усі періоди історії України-Русі,- прим. Амельченко Н.) в одну цілість і єсть, і повинний бути альфою і омегою історичної розвідки. Він – із своїми ідеалами й змаганнями, з своєю боротьбою, поспіхами і помилками – єсть єдиний герой історії”(8)

Відомий український дослідник теорії націй та націоналізму Г.Касьянов підкреслює, що в сучасному українському суспільствознавстві домінує примордіалістський образ нації, який перетворився на “доксу” (він вживає термін “стереотип”) тобто на очевидний сенс ідеї нації в гуманітарних студіях, інформаційному просторі та свідомості пересічних громадян.Але евристичні можливості цієї моделі, на думку дослідника, вичерпані (9).

На нашу думку, примордіалізм вичерпав себе не тільки в якості методу розуміння історії, який можна назвати радше “паранауковим”, ніж науковим (що й робить Касьянов). Він не тільки втратив “наукову” респектабільність, яку йому надавав авторитет М.Грушевського, але й свою ідеологічну та соціально-політичну “потужність”. Міфічний образ української нації так і не набув якості інструменту національної ідентичності й солідарності українського суспільства, не зважаючи на його домінування в підручниках з Історії України. Останні дають дивовижний приклад переорієнтації з марксистскої схеми пояснення історії через боротьбу класів на модель “боротьби українського народу за незалежність”, яка принципово не змінює розуміння історії як конфлікту різних сил. (10). Чому ж підручники з історії (та й уся система гуманітарної освіти), які, на думку відомого історика Н.Яковенко(11), відтворюють міфологеми українського національного міфу та виступають потужними чинниками формування свідомості, так ї не впоралися з проблемою української національної ідентичності?

Проблема пошуку засобів національної солідарності та народження образу єдиного “Ми” актуалізується в Україні тоді, коли національна ідентичність в Європі розмивається під тиском глобализації. Протиріччя націоналізму, лібералізму та республіканізму вийшли на світ, як тільки почав дїяти євроінтеграційний проект. Європейські ліберали та соціал-демократи в іх євроінтеграційних зусиллях відмовляються від національної прив’язки прав та свобод індивідів та намагаються розповсюдити їх на спільний простір Європейского Союзу, побоюючись при цьому, чи не будуть ці інститути спотворені при такій інтернаціоналізації (12). В той же час комунітаристські теоретичні розвідки та неоконсервативні політичні стратегії обгрунтовують вкоріненість солідарності та ідентичності радше у партикулярних традиціях, етосах історичних спільнот, ніж в універсальних цінностях. Протиріччя націоналізму, лібералізму і республіканізму складає основний нерв сучасних інтелектуальних та політичних інтерпретацій проблеми національної єдності та ідентичності в Україні. Але націоналізм та лібералізм з демократією у нас розведені по різних “відомствах”: націоналізм “відповідає” за культуру, лібералізму відводиться роль стратегії економічних реформ, а республіканізму надається статус напрямку становлення політичних інститутів. Тому не дивно, що (принаймні в перше десятиліття незалежності) національна ідея у виконанні наших гуманітаріїв не містить в собі потужних економічних та соціально-політичних цілей, а обмежується очищенням витока та історії української нації від всього не- або антиукраїнського.

Формою розробки та розуміння національної ідеї стає міфологема “Відродження”, яка містить інтенцію очищення істинного “архе” нації у боротьбі з чудовиськами росийського імперіалізму та радянського комунізму. Давньогрецький термін. «архе», на наш погляд, найбільш відповідає образу міфічної нації, яка постає в пошуках українських інтелектуалів незакаламутненим початком та інваріантною сутністю історії народу, спотвореної зовнішними силами. Криза комуністичної ідеології означала й втрату того смислового універсуму, що надавав мету та сенс життя. В цій ситуації ціннісного безладу оживає романтичне слово “Відродження” зо всіма його конотаціями та набуває символічного значення пошуку такої національної ідентичності та солідарності, яка протилежна “комуністичному науково-організованому та безкласовому суспільству”. Воно починає набувати гучного звучання не тільки в працях спеціалістів-філологів та істориків, які відтворювали етапи “українського національного відродження”, але й в обертонах масової політичної свідомості. Це слово-символ стало експресією «інстинкта цілісности» ( К.-Г.Юнг), не завжди усвідомленої потреби в соціальній солідарності та колективній ідентичності. Завдяки частому використанню в назвах програм, фондів, книг, партій та фракцій (згадаємо хоча б фонд «Відродження», парламентську фракцію «Відродження регіонів» або партію “Відродження”, що була учасником останніх парламенських виборчих перегонів), це слово перетворилося на міфологему, що живлює енергією міфотворчості гуманітарні студії українських інтелектуалів та визначає тональність, напрямок пошуків та образ нації. У програмах багатьох наших партій, від лівих до правих, ми знайдемо пункти стосовно відродження (економічного, політичного та духовного) України. Але кожний міфологічний символ тягне за собою шлейф органічно повязаних з ним сенсів, риторичних фігур та логічних ходів. «Відродження” зразу ж актуалізує космогонічний міф, за архетипом якого воно й здійнюється: відродження в будь-якій міфології означає ритуальне або уявлюване повернення до витоку та постійне перестворення космосу (не тільки природного, але й соціального) шляхом титаномахії та героїчної боротьби. Тобто означена міфологема направляє пошуки витока та сенсу національної історії, культурних героїв та ворогів у вигляді “хтонічних чудовийськ”. Якщо смисловою скрепою попередньої ідеології був ідеал майбутьного комуністичного суспільства, то в новій міфології – образ ідеального минулого, який потрібно очистити від всього “інородного” та відродити. Пророцтво майбутнього замінюється на пророцтво минулого, а міфологема відродження нації постає нічим іншим ніж перевернутим прогресистським міфом.

Пошуки архе нації почалися з доволі хаотичного продукування образів “аріїв”, “казацтва”, “трипільської культури” в якості “витоків” українськості (13). Але при всій багатоманітності запропонованих “витоків” ці пошуки об’єднала спільна логіка,- логіка міфічної ідентифікації. Її сутність така – чим глибше виток, тим він істинніше, а тому всяк намагався віддалити витоки від сучасності. У відповідності до міфологеми “Відродження” переописується й історія України, яка постає в образах героїчної боротьби українського народу за незалежність. “Незалежність” як сенс історії потребує й нових героїв. Тому на культове місце Богдана Хмельницького вже претендує гетьман Мазепа, россіяни з “дружнього народу” перетворюються на ганьбителів всього українського. Соціально-класовий аналіз суспільних подій виштовхується на маргіналії наукових пошуків, де панує “етнічна логіка” пояснення: відтепер комунізм, сталінізм, тоталітаризм виступають суто росіїськими явищами й навіть “усвідомленими проектами” знищення українського народу. Найбільш сакральним національним символом стає Тарас Шевченко. О.Забужко саме в творчості Тараса Шевченка побачила відбиття архетипів колективного несвідомого українського народу. Шевченків міф України протиставляє світлий та трагічний образ Неньки як жінки та дівчини, яку зганьбив та спотворив москаль, - інфернальному образу Росії як батьківщині цього москаля. (14). В такій інтерпретації відродження України виглядає як “демоскалізація українських чоловіків” шляхом повернення до істинних казацьких чеснот.У працях історичного, герменевтичного або феноменологічного спрямування важко виокремити “об’єктивні дослідження” авторів від політично несвідомої або свідомої волі до національного самоствердження щляхом реконструкції (радше – конструкції) національної ідентичності за міфічним принципом протиставлення “Чужому”. Внаслідок такої конструкції Т.Шевченко різко поміняв радянський образ “провозвісника дружби народів” та “критика кріпосництва” на оспівувача української долі, українського рая (“садок вишневий коло хати”) та ада (“москаль, Санкт-Петербург, Російська імперія).

Міфологема “Відродження” формує особливу тональність політичного та інтелектуального дискурсів в напрямку ностальгії за втраченою примордіальністью та цнотливістю. В якості супроводжуючої конотації ностальгія означає відношення до своєї історії як до спотвореної злим роком долі. Та якщо “рок” персоніфікується в образах “Російської імперії”, “Радянської влади” або “Сталінізму”, то цим досягається дивовижне зняття відповідальності українців за “тоталітаризм”, “репресіії” та інші трагічні події спільної історії. А тому дискурс “відродження” постійно рядиться в одежі скривдженої долею людини, яка потребує співстраждання, або навіть подаяння. Відношення ж до себе як до рівного партнера сприймається з цієї позиції як байдужість. Міфічна свідомість визнає в якості справжніх форм соціальності тільки ті, що грунтуються на безпосередньо-чуттєвих звязках – наприклад, родину, кумовство, землячество etc. відкидаючи раціональні, договірні та формальні відносини як неістинні. Засобом ідентифікації за міфологемою “Відродження” стає створення потужного образу “Чужого” як хаосу, абсолютного зла. Зрозуміло, що в якості “Чужого” у міфічній свідомості виступає не “своє-інше-себе” Гегеля та не “моє глибинне позасвідоме” Фрейда, та й не “інший” Левінаса, а істота принципово ворожа.

Міфологема “відродження” завжди викликає до життя примордиалістський образ нації як спільності за походженням та безперервний в у мовах історичних змін. Існують всім відомі сучасні дослідники у особі Е.Геллнера, Е.Гобсбаума, Б.Андерсон, які успішно деконструюють таке розуміння нації, що складає як раз суть націоналізму, цього продукту творчості інтелектуалів та осіб вільних професій. Але така деконструкція не заперечує ролі міфічної нації та націоналізму в історичному становленні сучасних націй. Ця “уявлювана” нація стає більш потужним зв’язком між людьми, ніж безпосередній діалог “обличчя-до-обличчя”. Як інструмент ідентифікації вона у певні періоди історії є більш реальною силою, ніж всі інші типи зв’язків. Що стосується України, то міфічна нація так і не стала (поки що?) засобом соціальної інтеграції та ідентифікації всього нашого суспільства, навіть при доволі вагомих спробах переведення навчання на українську мову, переописування історії в нових підручниках, створення музеїв та памятників на честь нових культурних героїв – казаків, борців із імперським та радянським режимами тощо.

У новітній історії України романтична міфічна ідея нації слугувала радше не засобом ціннісної інтеграції та ідентифікації, а деяким націоналістичним декором, що приховує постійну боротьбу за розподіл власності та влади між потужними акторами та в такий спосіб легітимує їх дії. Наявність міфічних осередків солідарності в якості “любих друзів” або патерналістського відношення до влади не може заперечити той факт, що українська еліта тяжіє до солідарності на основі спільних інтересів, а не цінностей. Навіть інтелектуали визначають солідарність в термінах інституціональної структури та правової держави як становлення громадянського суспільства, для якого важливими є правова рівність та правова культура, а не консенсус в сфері цінностей. Політики в Україні (особливо сучасні урядовці) позиціонують себе як професіонали, які діють “поза або вище ціннісних та ідеологічних вподобань”. А політика все більше приймає вигляд державного управління з неартикульованими стратегічними цілями та цінностями, якими у відсутності політики як публічного дискурсу щодо означених цілей та цінностй, стають вподобання правлячої верхівки. «Різнокольорові” політичні еліти у “розбудові держави” роблять ставки не на культуру, а на капитал, а тому в своїй більшості однаково цинічно відносяться до ідеологій та цінностей.

Але чим більш цинічним стає відношення можновладців до культури, тим наполегливіше вони здійснюють “символічний примус” (П.Бурдьє) шляхом артикулювання та конструювання “електорально привабливих” цінностей”. Культурні вподобання Президента з колекціонування трипільських горшиків, захопленням бджолярством та ярмарками, цілком вписуються в патріархальний образ нації як великого села з його природно-впорядкованим життям та милими серцю традиційними ритуалами. Такий образ залишався б декоративним (як й недієвим), якби не постійне ритуальне та риторичне підкреслення його справжньості на противагу південному або східному регіональним цінностям. В даному випадку певні символічно-ритуальні дії та вподобання перетворюються на чинники ціннісного розколу суспільства. Техас не позиціонується справжнім образом Америки, хоча американський президент й полюбляє виставляти себе “техаським ковбоєм”. Але логіка міфічної ідентифікації відрізняється від логіки полікультурності. Перша на відміну від другої наполягає на істинності певних цінностей, претендує на “едино вірний взірець” українськості. Така стратегія небезпечна, оскільки вона створює “Чужого” не тільки за межами країні, але й в її середині.

У своїх геополітичних та економічних інтересах “різнокольрові” політичні сили використовують міфічну ідентифікацію своїх партій та передвиборчих блоків шляхом створення загрозливого образа “Чужого”, точніше, протилежних “чужих”, які складаються та функціонують як інверсії та перверсії один одного. При цьому “Захід” або “Європа”, з одного боку, та “Росія”, з іншого, набувають міфічних рис “абсолютного добра” або “демонічного зла” в залежності від економічних, політичних, культурно-мовних інтересів та орієнтацій. Вказані образи виступають майже єдиними маркерами відмінності “біло-блакитних” від “помаранчевих”, оскільки економічні та політичні т.зв. програми майже однакові й містять одноманітні призиви до свободи, економічного зростання та соціальних благ.

Сьогодні треба констатувати поразку національної ідеї у формі мифічного “Відродження” нації. Цей проект не тільки не скріпив наше суспільство єдиною духовною печаткою, але зробив свій внесок у ціннісний хаос та розкол країни. Але є ще один небезпечний наслідок домінування примордіалістського образу нації. Дополітична “національна єдність” в свідомості багатьох людей замінює громадянське суспільство та громадянську ідентичність. Сенс української міфічної історії, в якості якого виступає державна незалежність, не пов’язується з демократичною формою такої держави. Це веде до розуміння української державності як зовнішньої форми охорони примордіальної єдності у боротьбі з ворогами незалежності. Так виникає стратегія, за висловом Є.Бистрицького, “рятівного етатизму”, яка веде до підкорення функцій держави захисту незалежності, її збереженню будь-якою ціною, навіть ціною відчуження людей від влади (15).

Не можна не помітити, що в сучасному інтелектуальному та політичному дискурсі в Україні зростає критика та деконструкція примордіалістського образу нації та йде пошук інших стратегій соціальної солідарності та ідентичності. Підсумовуючи ці міркування, вважаємо за необхідне вказати на причини поразки проекту “Відродження нації”:

  • Проголошення незалежності не було результатом колективної політичної дії, “боротьби народу”. Тільки в період “Помаранчевої революції” можна констатувати народження деякого спільного суб’єкту такої дії, який отримав назву “Майдан” та який сьогодні виконує функцію легітимації дій “помаранчевих” політичних сил, кожна з яких намагається привласнити собі легітимуючу роль “Майдану” шляхом проголошення себе його спадкоємцем. Сьогодні міфологема “Відродження Майдану” починає працювати як спосіб ідентифікації партій, рухів та окремих політиків, які в такий спосіб намагаються відмежуватися від “помаранчевих при владі”. Можно вже констатувати, що в наступних президетських виборах міфологема “відродження нації” поступиться місцем більш розкрученій міфологемі “відродження майдану”;

  • Міфологема “відродження нації” залишилася штучним створінням філологів, істориків та філософів, оскільки не мала відгуку в досвіді ще живих поколінь мешканців України, для яких «трипільська культура» або навіть поезія Шевченка не могли переживатися настільки ж інтенсивно, як події радянської історії. Як раз відношення до радянського періоду спільного існування найбільше розділило Україну. «Захід» та «Схід» (відмінність радше ціннісна ніж географічна) мають настільки різні інтерпретації друзів та ворогів українського народу, другої світової війни та сил, які примали в ній участь, свят та ритуалів, які резонують із ще живим досвідом батьків та дідів.

  • Хочу висловити думку, що ціннісний розкол України великою мірою є результатом міфічної ідентифікації різних політичних сил за принипом створення образу “чужого” як “ворога”. Ми маємо справу з такою ідентичністю, яка існує тільки завдяки протистоянню “чужому”, який демонізується до сатани або інфернального зла. В якості демонічного ворога виступають для одного політичного табору – Росія, ЄЕП, СНД, для іншого – США, НАТО. Така «контр-ідентичність» присутня в національній свідомості та уяві багатьох народів, в тому числі й європейських, але вона доповнюється позитивними цінностями та досягненнями: британці вважають себе засновниками парламентаризму, а французи розглядають себе як борців за республіканські ідеали. «Контр-ідентичність» непродуктивна в функції национальної ідентичності, оскільки цілком залежить від існування ворожого чужого як наркоман від голки та зберігає позицію та свідомість жертви, яка все життя намагається помститися ворогові, а коли виконає свою місію, то його життя позбавляється будь-якого сенсу. Може пора подумати про інший спосіб ідентифікації та солідарності, відкинувши дискурс архаїчної давнини та етнічно-генеаологічної моделі нації, а шляхом створення образу спільного майбутнього.

  • Інтелектуали, які пройшли школу Просвітництва, особливо в академічних колах, віднеслися до міфічних образів нації так, як і притаманно представникам просвітництва, тобто як до іллюзії та художнього вимислу. Вважаємо, що немає нічого виключного та “неправильного” у міфічній легітимації солідарності та ідентичності, навпаки, становлення міфу спільної долі та политої кровю предків рідної землі був конституюючим чинником багатьох націй. Достатньо тільки послатися на роботи Ентоні Сміта щоб звільнитися від просвітницького снобізму по відношенню до міфу у розумінні закономірностей становлення націй (16). Але успіх міфічної ідеі нації “у справі інтеграції та ідентифікації” Е.Сміт пов’язує з таким феноменом, який можна назвати резонансом міфу та досвіду людей. Міф не можна створити штучно. Нації не є ані відродженням певної істинної форми соціальності, ані чистими конструкціями літераторів та істориків, оскільки образ “Ми” та спільної історії повинен резонувати, знаходити “верифікацію” у досвіді багатьох людей. На жаль, міфи про трипільську культуру або козацтво зовсім не мали такого резонансу. А приватизація Києвської Русі як витока української нації також не витримує критики внаслідок відсутності в ті часи таких субєктів історії як нації та національні держави. Одна з головних причин поразки проекту міфічної української нації полягає в тому, що остання не інтегрувала та таким чином не легітимувала радянську історію, а, навпаки, перетворила останню у демонічний, початково антиукраїнський злий задум “підступних москалів”.

    На тлі поразки українських версій романтичної нації, які так і залишилися на рівні “уявлюваної солідарності та ідентичності”, яку уявляють історики та філологи, відбувається поворот до ідеї “Європейської інтеграції”. Пристрасть, з якою деякі українські політики та політологи, звернулися до проекту “європейської інтеграції”, свідчить про те, що він є компенсацією так і нереалізованої національної ідеї зо всіма притаманними останній міфічними значеннями, а тому часто “Європа” набуває у нас міфічного образу “землі обєтованної”. Але принаймні інтелектуали усвідомили протиріччя між міфічним відродженням “вихідної природної” соціальності та вибором соціально-культурної ідентичності та солідарності як демократичною європейською цінністю. А вибір передбачає вихід за межі любимого “етницистського” міфу та набуття екзистенційного досвіду ставлення до нації не як до примордіальної єдності, а як до “суспільного договору” щодо принципів, правил та процедур розподілу влади між людьми на всіх рівнях суспільного життя.



Література:

1. В цьому питанні солідарні такі видатні мислителі сучасності, як І.Уолерстайн та Ю.Габермас. Див.: Валлерстайн И. После либерализма// Москва: 2003.- С. 127.

Хабермас Ю. Вовлечение другого. Очерки политической теории// Санкт-Петербург: «Наука».- 2001.- С. 211.

2. Аналіз данного образу нації та закономірностей його формування Ви знайдете в наступних працях:

Андерсон Б. Воображаемые сообщества// Москва:КАНОН- пресс, Кучково поле.- 2002.

Геллнер Э. Нации и национализм// Москва: Прогресс- 1991.

Хобсбаум Э. Нации и национализм после 1780 года//Санкт- Петербург: Алетейя- 1998.

Чаттерджи П. «Воображаемые сообщества» и кто их воображает?// Нации и национализм, Москва: Праксис.- С. 283-296.

3. Касториадис К. Воображаемое установление общества// Издательство “Гнозис”, Издательство “Логос”: М.- 2003.-С.167.

4. Див.: Невыносимость непредставимого// Рыклин М. Деконструкция и деструкция. Беседы с философами, Москва: «Логос».-2002.- С. 102.

  1. Див.:Клоссовски П. Сад и революция//Маркиз де Сад и XX век: М., 1992, с.36-37.

  2. Див.: Амельченко Н. Міф та нація – переплетення філософського та політичного дискурсів// Філософська думка, 2004, №6, с. 50-75.

  3. Шпорлюк Р.Імперія та нації: К.: Дух і літера.-2000.-С.269-270.

  4. Грушевський М. Вступний виклад з давньої історії Руси, виголошений у Львівському університеті 30 вересня 1894 року// Записки наукового товариства у Львові.: Львів, 1894.-Т.4.- С.146.

  5. Див.: Касьянов Г.Теорії нації та націоналізму.-Київ.: Либідь.-1999.- С.328.

  6. Див. як приклад поєднання народницького та марскситського розуміння історії підручник: Турченко Ф.Г., Мороко В.М. Історія України. Кінець XVIII - початок XX століття.Підр. для 9 кл.загальноосв.навч.закл.- К.: Генеза, 2001.

  7. Яковенко Н. Польща та поляки в шкільних підручниках історії або відлуння давнього й недавнього минулого//Паралельний світ.Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVIIст.-Київ: Критика.- 2002.

  8. Таке занепокоєння висловлює Ю.Габермас в статті: Постнациональньная констелляция и будущее демократии//Политические работы.- М.: Праксис.-2005.- С.269-340.

  9. Див. наприклад роботу Юрія Канигіна “Шлях аріїв. Україна в духовній історії людства” (Київ: Україна.- 1995), в якій навіть Христос вважається праукраїнцем внаслідок свого галілейського походження, оскільки Галілея ототожнюється автором з Прикарпаттям. Або статтю О.Уманського «Український космос у люстрі трипільського орнаменту («Космос древньої України»: Київ.-1992), в якій творці трипільської культури “уявляються” пращурами українців.

  10. Див.:Забужко О. Шевченків міф України//Київ, 1997.

  11. Див.: Бистрицький Є.К. Рятівний етатизм//Українська державність у XX столітті.-Київ: Політична думка.- 1996.

16. Читайте критику конструктивістського та примордіалістського інтерпретацій нації в: Смит Э. Изобретение и воображение// Национализм и модернизм.- Москва: Праксис- 2004.- С. 220-266.


  1   2



Похожие:

Перша сесія школи професійної журналістики \"нова україна\" iconПерша сесія школи професійної журналістики "нова україна"

Перша сесія школи професійної журналістики \"нова україна\" iconШановний апліканте! Відбір учасників Школи професійної журналістики «нова україна»
Відбір учасників Школи професійної журналістики «нова україна» відбувається на основі заповненої заявки, що складається з реєстраційної...
Перша сесія школи професійної журналістики \"нова україна\" iconПерша сесія школи професійної журналістики "нова україна"
Президент Фонду якісної політики, доцент кафедри філософії Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктор філософських...
Перша сесія школи професійної журналістики \"нова україна\" iconПерша сесія школи професійної журналістики "нова україна"
Кандидат юридичних наук, доцент Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого, конституційний експерт Харківської...
Перша сесія школи професійної журналістики \"нова україна\" iconПерша сесія школи професійної журналістики "нова україна"
Декан факультету правничих наук Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктор політичних наук, Сіракузький Університет...
Перша сесія школи професійної журналістики \"нова україна\" iconПерша сесія школи професійної журналістики "нова україна"
Новый виток этой войны, которая длится в Украине уже второе десятилетие, начался в прошлый вторник под Верховной Радой и сегодня...
Перша сесія школи професійної журналістики \"нова україна\" iconПерша сесія школи професійної журналістики "нова україна"
Поті та довкола нього. Літаки морської авіації чф росії також вели розвідку І наводили бомбардувальників на цілі. В усіх випадках...
Перша сесія школи професійної журналістики \"нова україна\" iconДруга сесія школи професійної журналістики "нова україна"
Володимир Притула, Кримський Незалежний центр політичних дослідників і журналістів
Перша сесія школи професійної журналістики \"нова україна\" iconПерша сесія школи професійної журналістики "нова україна"
Вы не одиноки: гиперлокальные сайты появляются везде. На ona10, состоявшейся на прошлой неделе в Вашингтоне, Округ Колумбия, ветераны...
Перша сесія школи професійної журналістики \"нова україна\" iconЧетверта сесія школи професійної журналістики "нова україна"
Генеральний директор Української асоціації видавців періодичної преси, Член Проектної Ради
Разместите кнопку на своём сайте:
Документы


База данных защищена авторским правом ©gua.convdocs.org 2000-2015
При копировании материала обязательно указание активной ссылки открытой для индексации.
обратиться к администрации
Документы

Разработка сайта — Веб студия Адаманов